|

Чемпіонка Паралімпіади Марія Помазан: як запоріжанка вже готується підкорювати Париж

Марія Помазан – 33-річна видатна запорізька легкоатлетка, чемпіонка трьох Паралімпійських ігор.  Цього року на Паралімпіаді-2020 в Токіо здобула чергову перемогу для України та привезла додому золоту медаль за штовхання ядра. В інтерв’ю “Дайджест” Марія ексклюзивно розповіла, що  вже готується до наступної Паралімпіади в Парижі, та чому, на її думку, у чиновницьких кріслах регіону не вистачає спортсменів.

Спортсменка від народження має проблеми з опорно-руховим апаратом, виступає у класі F35 та демонструє переможні результати в штовханні ядра й метанні диска.

Майстер спорту України міжнародного класу, неодноразова рекордсменка Чемпіонатів України, Європи, світу.

Маріє, ти у спорті вже 13 років, починала саме з легкої атлетики?

Ні, найперший вид спорту, яким я почала займатися ще у 8 років – плавання. У мене виходило не надто добре, хоча моя сестра чудово плаває і я намагалася встигати за нею. Не вийшло з плаванням, як з видом спорту, в якому б хотілося досягти певних успіхів, але завдяки заняттям добре закріпився м’язовий корсет. Це була чудова реабілітація для опорно-рухового апарату. Легка атлетика, як вид спорту, з’явилася в моєму житті вже набагато пізніше, у 2008-му році. Мені тоді було 19 років, студентка запорізького вишу. Під час другого курсу, коли в черговий раз проходили МСЕК з інвалідності,  мені підказали про “Інваспорт”, це обласний центр фізичної культури і спорту інвалідів. Точніше, про те, що є запорізьке відділення. Мене у спорті дуже підтримувала мама, тож ми із задоволенням побігли дізнаватися, що там і як з “Інваспортом” у Запоріжжі. Зізнаюся, у той момент мені було навіть все одно, який вид спорту мені запропонують, головне, щоб не плавання (сміється). Запропонували легку атлетику, і я прийшла до свого тренера Тамари Едішерашвілі. Тамара Володимирівна подивилися на мене і  сказала: «Ми станемо чемпіонами». Вона одразу в мені щось побачила, і ми почали наполегливо працювати.

Вже за два роки опинилася в національній збірній. Це швидкий результат!

Так, я показувала гарні результати на чемпіонатах України, і вже за два роки, у 2010-му, потрапила на пів ставки до національної збірної. Пам’ятаю, як мені про це повідомила тренер. Щастю не було меж. Перший чемпіонат був у Чебоксарах, де вдалося вибороти одразу два золота для України: одне у метанні диска, друге – у штовханні ядра. У 2011-му був уже Чемпіонат світу у Новій Зеландії. Встановили два світових рекорди – й знову з нами золото приїхало до України. Далі був Чемпіонат Європи, у 2012-му – мої перші Паралімпійські ігри, де здобула золото  з рекордом у штовханні ядра та золото в метанні диску. У 2016-му  на Паралімпіаді у Ріо було срібло  у штовханні ядра. Багато перемог за ці роки здобули у різних Чемпіонатах Європи, світу. І останні Паралімпійські ігри- 2020, де вибороли знову золото.

Що потрібно, аби досягти олімпійського результату?

Головне – довіритися тренеру. Дотримуватися всіх його рекомендацій, покластися на професіоналізм, не чинити спротив, а також важливо любити свою роботу. Якщо ці дві складові будуть, то надалі вже прикладеться фізика та техніка. Гадаю, що найважливішою є комбінація «спортсмен-тренер». Для мене це така переможна формула, бо, якби не було б тренера, то не було б і мене, як спортсменки. Звичайно, важливими є й умови для тренувань.

 Марія та її тренер – заслужений тренер України Тамара Едішерашвілі.

Про незадовільні, а точніше  жахливі, умови для тренувань на літньому майданчику ти говорила неодноразово. Щось змінилося в Запоріжжі? 

На жаль, нічого. Чому у Запоріжжі цього не відбувається, мені не зрозуміло, адже, коли потрапляєш в інші міста України, навіть менші за наше, то приємно дивуєшся. Для прикладу, невелике місто Бахмут, там шикарна база для легкоатлетичних тренувань. Мені подобається, як сьогодні розвивається Мелітополь у цьому напрямку, це приємно. Є позитив і у інших містечках нашої області. Коли я говорю про проблему зі спортивною інфраструктурою у Запоріжжі, про відсутність нормального майданчика для занять з  легкої атлетики, про  те, що елементарно місце для тренувань немає кому покосити у літню пору, мене не чують.  У нас  обласна влада не може домовитися з міською про розвиток інфраструктури для “Інваспорту”. Через такий певний конфлікт чи невизначеність у цих питаннях страждають не чиновники, а спортсмени. Колись ми підраховували, що у Запоріжжі покинутими є 7 стадіонів. Вони потребують реконструкції, але я багато разів говорила, що не прошу цілі стадіони. Приведіть до ладу хоча б сектор для штовхань, встановіть огорожу, наведіть  порядок. Ми виходимо на тренування і, щоб розпочати, косимо там траву. Поки покосили, вже й сил нема тренуватись. Через тиждень територія знову заростає. Інколи дивишся на все це і руки немов опускаються. Напевне, ще однією проблемою є те, що у чиновницьких кабінетах, де вирішують спортивні питання, майже немає спортсменів. Так, багато спортивних проєктів у Запоріжжі наразі реалізують для дітей, за це окрема подяка владі, але не вирішують ряд інших важливих питань.

Можливо, варто це змінити саме тобі. Уявляєш себе у політиці?

Ні. Зізнаюся, я надто м’яка. Гадаю, з таким характером там не місце.

Чи може Паралімпійська чемпіонка мати  м’який характер?

У спорті – ні, у житті – так. 

Після перемоги на Паралімпійських іграх-2020 у Японії тебе якось відзначили на державному рівні?

Те, що було обіцяно державою за паралімпійське золото, маю на увазі грошову винагороду, – все виконано. Тепер я ще й кавалер повного ордена «За заслуги» І, II, III ступенів, це повний комплект. Місто мені також віддячило за перемогу. Певною відзнакою для мене цьогоріч було й  те, що вперше  Паралімпійські ігри транслювали на окремому кабельному телеканалі. Це дуже гарний рівень для України. Вважаю, що це  пропагує спорт серед дітей, а також серед батьків, які на сьогодні замислюються: відвести дитину з фізичними проблемами до спортивної зали чи ні?

Чим запам’яталися Паралімпійські ігри-2020 особисто для тебе?

Ніколи не забудеться відсутність глядачів на трибунах та момент, коли ти надіваєш переможну медаль на себе сама. Це якесь тривожне і дивне відчуття. Дуже емоційно все це було. На жаль, ковід вніс свої корективи. Своїм результатом у Токіо я задоволена не до кінця. Зізнаюся, що хотілося кращого. У день змагань пішов сильний дощ. Деякі спортсменки просто падали на майданчику, бо важко було втриматися. Побачивши це, кожен боявся за свій результат. Це професійний спорт, і ти повинен бути тактично готовий до всього. Припускаю, що в останні дні перед змаганням могла “перегоріти” і не показати того результату, який був на тренуваннях. Ще зізнаюся,  що чекала на змаганнях свою головну конкурентку з Китаю, однак цього разу участі вона не брала. Можливо, мені не вистачило її присутності для більшого стимулу, не знаю, але результат все одно переможний, Гімн України заграв на нашу честь. Мені й тренер говорить: «Чому ти себе картаєш, якщо у тебе золото?» Справді, золото є, результат хороший, але знаю, що це не межа.

Ти хворіла на коронавірус. Хвороба вплинула на твою підготовку до Паралімпійських ігор ?

– Так, і сильно. Одразу після видужання навіть були думки, що нічого не вийде, результат бажав кращого, але постійні тренування і настанови тренера допомогли вийти на потрібний рівень. Можливо, якби не хвороба, то і на Паралімпіаді був би ще кращий результат.

Ти вже розпочала підготовку до Паралімпіади-2024 у Парижі. Невже встигла відпочити від цьогорічних ігор?

Не відпочила ще, але вже активно триває підготовка до Чемпіонату світу, що відбудеться в Японії у серпні 2022-го року. Далі має бути Чемпіонат Європи, а потім  Паралімпійські ігри у Парижі. Насправді до них залишилося менш ніж три роки і це дуже мало. Вони так швидко пролетять. Невідомо, що там надалі чекає нас ще у зв’язку з пандемією, де ми будемо тренуватись. Чи нарешті приведуть за цей час до ладу сектор для метальників. Незважаючи ні на що, я маю високу мотивацію до наступних Паралімпійських ігор. У мене є мрія побити світовий рекорд китаянки – 13,91 м.  Для цього мені треба штовхнути ядро на 14 м. Як буде – не загадую на майбутнє, продовжую наполегливо працювати. Хочу пройти рубіж в 13 м і мені здається, воно легше далі піде, але я повторюся, що результат безпосередньо залежить від умов тренування. Я й депутатам пояснювала:  якщо результат у спортсменів буде падати, то не з них треба вимагати, а запитати у себе: що ви зробили, аби результат покращився?

Машо, ти людина спорту. Яка ти поза ним?

Звичайна. Люблю посидіти на березі та порибалити, це, можна сказати, моє хобі. Навіть не стільки сам процес риболовлі обожнюю, а сам релакс, що отримую від природи.  У нашої родини є дача на березі річки й там можна посидіти подивитися на птахів, черепах, відволіктися від буденних справ, проблем і переживань. Для мене це важливо.

Чи бачить  себе видатна чемпіонка, запорізька легкоатлетка через кілька років у ролі тренера поки не знає. Хоча має вищу освіту за спеціальністю тренера з легкої атлетики та не загадує наперед, особливо зараз. Пандемія ставить під загрозу більшість планів, це варто визнати, але рухатися далі. Спортсменка, Марія Помазан, знає одне – спорт у її житті назавжди, а попереду ще низка перемог для України.

Схожі новини